Однак три роки тому, в серпні 2008-го, інтервенція російських військ проти держави-члена ООН та СНД дала громадськості цивілізованого світу недвозначне підтвердження непрогнозованості, агресивності й реваншистських прагнень нинішнього кремлівського керівництва, а отже, і привід задуматися над можливим наслідками його безкарності.

Важкий початок

У момент, коли Петербург почав впливати на чорноморський регіон (остання третина ХVІІІ століття), уявити перспективу використання ним у своїх інтересах Криму чи Абхазії було годі. Утім, Росія активно й системно цю «проблему» вирішувала.

Першою жертвою стало Кримське ханство. Після його анексії царською імперією дискримінаційна політика (попри декларування повноправності місцевих жителів) спричинила масову еміграцію корінного етносу (кримських татар) до Туреччини. Його місце, значною мірою внаслідок політики централізованого переселення, почали займати вихідці із центральних регіонів імперії (військові, різноманітні службовці, кріпаки російського дворянства, яке саме з цією умовою отримувало величезні маєтки на завойованій території, тощо).

Однак, попри такі методи перетворення Криму на російський форпост у Причорномор’ї, до середини ХІХ століття тамтешня корінна народність усе ще становила абсолютну більшість населення. Переважно російськими зробилися тільки опорні пункти імперського панування – все ще досить нечисленні міста – Сімферополь, Севастополь, Євпаторія, Феодосія, Керч. І лише після поразки Росії в черговій війні з Оттоманською портою (Кримській) 1853–1856 років, дискримінація «ворожого» і «зрадницького» татарського населення посилилася. Як наслідок, у наступні роки відбулася нова хвиля його «добровільно-примусової» еміграції, що за масштабами значно перевищувала попередню.

Наслідком цієї акції вже до початку ХХ століття стало переважання централізовано переміщеного сюди «російського» (включно з русифікованим) населення Криму над корінним – кримськотатарським. Щоправда, до початку Другої світової війни вихідці із центральних районів СРСР, які посіли місце зігнаних зі своїх земель татар, усе ще становили менше половини мешканців краю.

Формування «абхазької» проблеми

Поразка в російсько-турецькому конфлікті 1853–1856 років не зупинила геноциду корінного населення Західного Кавказу, зокрема й абхазців, що його здійснювала царська імперія під час так званої «кавказької війни». Її дослідник, Алі Султан, досить чітко сформулював трагедію місцевих народностей: «У жодній із завойованих країн російський імперіалізм не призвів до такого спустошення, як на Північному Кавказі. Унаслідок тривалих завоювань тут не лише зникло багато населених пунктів, а й у низці випадків цілі етнічні спільноти були зігнані з насиджених місць. Особливо сильно постраждали західні регіони Кавказу: Західна Адигея і Абхазія, населення яких у другій половині ХІХ століття насильно примушене було до масової еміграції».

Додати щось важко. Зазначимо лише: ключовими подіями в докорінній зміні етнічного складу населення Чорноморського узбережжя Кавказу (включно з Абхазією) стали 1864 рік (остаточна поразка повстанців – кавказьких горців під проводом Мухаммада Амміна) та 1878-й (поразка Оттоманської порти в останній війні з Росією, внаслідок чого всю територію сучасної Абхазії захопила остання). Масова еміграція корінного населення з чорноморських схилів Північного Кавказу, супроводжувалася їх залюдненням російськими переселенцями та зростанням частки вірмен, які поряд із етнічними росіянами становили основу імперського домінування в регіоні.

Підґрунтям російської політики на Кавказі традиційно було намагання посіяти розбрат між місцевими народами, створити між ними територіальні конфлікти, аби в майбутньому їх «урегульовувати». Наприклад, до Сухумського округу грузинської Кутаїської губернії, на основі якого й в майбутньому й утворили Абхазію, так і не ввійшли заселені в 1860-х роках її північні землі (вони стали основою округу Сочі), натомість було приєднано густонаселені рівнини – майже всуціль грузинські (сьогодні – південь республіки).

Як наслідок, абхазці виявилися на території проголошеної в майбутньому АРСР у меншості, а їхній конфлікт із грузинами створив додаткові підстави для російської присутності в регіоні.

Крим

Востаннє «проблемою», яку Білокам’янане те, що не могла «використати», а змушена була «вирішувати», Крим став під час німецько-радянської війни 1941–1945 років. Частина кримськотатарської еліти тоді спробувала використати конфлікт двох тоталітарних режимів для звільнення від російської окупації. Проте, як і у випадку інших поневолених Москвою народів (литовців, латишів, естонців, українців, карачаївців, балкарців, чеченців та інгушів), ця спроба не мала успіху.

Після повернення радянських військ на територію півострова 1944 року Сталін, здавалось, остаточно вирішив проблему Криму з погляду російських інтересів. Та частина корінного населення (не лише татар, а й інших народів), що не емігрувала добровільно-примусово у попередні століття, була вже цілком силоміць депортована до азійської частини СРСР і майже на півстоліття повністю зникла з етнічної карти своєї батьківщини.

Якщо вивезеним балкарцям, карачаївцям, інгушам, калмикам та чеченцям дозволили повернутися на батьківщину після зміни керівництва СРСР у 1950-х роках, а їхні автономії було відразу ж поновлено, то кримські татари такої можливості не отримували до кінця 80-х. Натомість, аби посилити російську присутність у регіоні (знову ж таки, централізовано), туди почали масово переселяти селян із центральних областей. Причому бідолахи були абсолютно не пристосовані до життя в нових умовах. Документально зафіксовано випадки, коли вони зверталися до органів влади з проханням «виписати бодай одного татарина, аби показав, де тут воду брати».

Іншими засобами перетворення Криму на «оплот россійского государства» стали переселення до курортного краю «ідейних» військових відставників із добре промитими великодержавною пропагандою мізками і, звичайно ж, збереження символу імперії в регіоні – Чорноморського флоту.

Кінець ХХ століття

Напередодні війни в Абхазії початку 90-х серед 525 тис. жителів республіки абхазців налічувалося 93 тис. Вони становили більшість лише в одному прилеглому до РФ гірському районі (Гудаутському), водночас у містах, як і в економіці та адміністрації республіки, домінували росіяни, вірмени та міцно пов’язані з ними, давно і глибоко зрусифіковані представники титульної нації. Наприклад, у столиці республіки, Сухумі, на 1989 рік абхазців було лише 12,5%.

Присутність останніх видавалася не більш ніж необхідною декорацією, що мала б прикривати реальних господарів становища в республіці – російсько- вірменську бізнесову та адміністративну еліту, зав’язану на використанні рекреаційного ресурсу субтропічного регіону. Однак цьому заважала реальна більшість населення – грузини. За існування тут 93 тис. усунених від доступу до багатих земельних угідь узбережжя, фактично загнаних у гірські резервації, абхазців, 75 тис. росіян та 77 тис. вірмен грузинська спільнота сягала 240 тис. У рівнинних та густонаселених південних і центральних районах вони традиційно становили абсолютну чи відносну більшість (Галійському – 94%, Гульріпшському – 53%, Очамчирському – 46,2%, Сухумському – 44%) й не мали жодного бажання потурати політичним іграм російсько-вірменської бізнес-еліти й неоімперській політиці Кремля в регіоні.

Проблему було вирішено в найкращих традиціях етнічних чисток під час «абхазько-» (реально російсько-) грузинської війни початку 1990-х років, унаслідок якої грузини примушені були до масової еміграції зі своїх споконвічних земель у рівнинній Колхіді, а населення республіки зменшилось у два з половиною рази (від 525 до 216 тис.). Саме завдяки цьому було отримано потрібний результат – через масове вигнання представників титульної нації держави їхня кількість у республіці скоротилася більш як уп’ятеро (від 240 до 46 тис.).

В окремих районах терор узагалі закінчився майже повним зникненням грузинів. Так, із 63 тис. осіб у Сухумі та Сухумському районі станом на 2003 рік їх залишилося 400 (!). Натомість у районі з колишньою грузинською більшістю стали абсолютно переважати зовсім не абхазці, а русифіковані вірмени (61,4%). Схожа ситуація повторилася і в Гульріпшському районі, де 1989 року грузинів жила абсолютна більшість (53%), а станом на 2003-й із 29 тис. їх залишилося тільки 2700. У Гаграх із 21,6 тис.грузинів зосталося 1200 осіб, у Гудаутському районі із 7,7 тис. – 600.

Унаслідок війни в Абхазії нарешті було сформовно бажану для проросійської еліти й Кремля трискладову етнічну структуру (абхазці, росіяни та вірмени). Їхня сукупна частка в населенні країни перевищила 75%, що «легітимізувало» домінування в економіці та політиці і зміцнило зовнішньополітичну орієнтацію на Москву.

PSСпостерігаючи за сучасним розігруванням Росією абхазької та кримської карт, українській та європейській громадськості й політикуму не варто забувати, яким чином формувалися ці «проблеми». Адже вони стали результатом цілеспрямованої політики, здійснюваної впродовж останніх століть. Сьогодні ж, спираючись на рукотворні перешкоди ним-таки й створені, неоімперське керівництво РФ несе всю повноту відповідальності за збереження напруженості в Абхазії і активно підштовхує до розвитку за аналогічним сценарієм ситуацію в Криму.

Олександр Крамар